Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

Квартал, де стояв наш багатоквартирний будинок, жив своїм життям. Навіть уночі. З вулиці чувся такий же гамір, як і вдень. Хтось кричав, свистів, хтось плакав і стогнав, десь чувся сміх, десь не змовкали розмови, іноді вили сирени. У вікна, наче вдень, било різке світло ліхтарів. Часом до моїх вух долинав віддалений собачий гавкіт, і мені кортіло дати про себе знати теж, але доля вчинила так, що ця проста радість була мені недоступною. Я лежав і чекав світанку, а коли чекати стало несила, пішов і почав скавуліти Чарлі під вухом. Той вийшов зі мною на вулицю, і я з полегшенням зробив свої термінові справи, після чого умиротворення прийшло й до мене.

Заспокоєний, я спостерігав за нашою подальшою мандрівкою. Машиною ми вирушили у місце, звідки мали летіти в Індію. На під’їзді до цього місця я відчув поштрик чогось особливого, величного. Я побачив, як над нашими головами зі страшним гуркотом пронеслася велетенська срібляста птаха, і, притисши вуха до голови, з переляку став брехати на неї. А що з горлянки моєї міг вириватися хіба шепіт, виглядало це, звісно, жалюгідно, але срібляста птаха пролетіла й не зачепила нас, і ми залишилися живі. Я відчув, що наближається велике випробування.

– Не бійся, – сказав Чарлі, притуляючи мене за шию до себе. Я важко дихав і дивився у вікно, вдаючи, що геть не боюся. – Це просто літак. Ми полетимо на такому в Індію.

Від його слів я здригнувся.

Велетенське приміщення, куди ми потрапили, було наповнене людьми і звуками. Різкі запахи парфумів та косметики врізалися мені у ніздрі, аж захотілося чхати. Блиск ламп, гамір людей змушували мене мружитись і притискати вуха міцніше до голови.

– Нам потрібно здати нашого хлопця у багаж, – сказав Ніколай біля стійки, де моїх супутників стали запитувати про документи.

– Потерпи трохи, малий, – сказав мені хлопець. – Пару годин – і ми в Делі. Ось тобі булка на дорогу. Чарлі, допоможи мені його запхати сюди, поклич його.

Чарлі потріпав мене за вуха і сказав своїм невиразним голосом:

– Не бійся, скоро ми побачимося. Ходи сюди.

І я покірно заліз у тісну клітку, скрутився у ній калачиком, і за мною зачинили дверці. «Прощавай, Чарлі, – подумав я. – Не знаю, чи ще колись побачимося, ти був хорошим другом, але міг би давати більше сендвічів із тельбушками».

Від безвиході я зжував булку, що пахла ліками, і по якімсь часі відчув, як сон зморив мене. Дорога була тяжкою, і я, віддавши себе в руки долі, поринув у забуття.

Приходити до тями я почав тоді, коли відчув, що клітку зі мною кудись везуть. Моя компанія в цьому холодному бетонному тунелі була розмаїтою. Поруч, у клітках, лежали хом’яки, морські свинки, коти – всі вони були в тій чи тій формі сну, хто вже прокидався, а хто ще спав, як цуценя, не чуючи під собою ніг. Я зрозумів, що всім нам дали щось на сон, і постарався поскоріше видряпатись із обтяжливих лабет хімічного безпам’ятства.

Минуло чимало часу. Здавалося, час просто завмер, як цей бетонний тунель навколо, і все, що я бачив упродовж цього замороженого періоду, – це одноманітна сіра стіна з жовто-чорною попереджувальною наліпкою, освітлена неприродно білим електричним світлом. Після сонного порошку в мене геть пропав нюх, і я почував себе безпорадним, як ніколи.

Врешті у просвіті отворів у клітці з’явилося обличчя Ніколая, і я з полегкістю відчув, що здаля, мовби крізь сон, до мене починає повертатися колишня гострота чуттів. Я знову міг розрізняти запахи.

– Ось де ти! – сказав хлопець. – Ходімо, Чарлі вже чекає на тебе!

Він витягнув мене з клітки, зачепив намордника, пришпилив до повідка, і я, на слабких, тремтячих ногах, озираючись на причмелених хом’яків і переляканих котів, послідував за ним.

То був час перед світанком. Щось сильне, незвідане мені, щось гаряче і світле раптом почало прибувати всередину. Такого я ще не відчував.

Світ назовні прокидався. Раптом я зрозумів, що чую далеко, і нюх мій гострий, і тіло моє легке та сильне. Раптом я відчув, що я молодий. Я чув щебет пташок за вікнами і зрозумів, про що говорив мені Чарлі: так, тут мешкала свобода.

Ми зустрілися з Чарлі у великому залі, серед натовпу. Я кинувся ластитися, і він притулив мене до себе. На цій новій землі, у Великому Світі, я відчув, ніби у мене з плечей звалився тягар, до якого я вже встиг був звикнути. Я зрозумів, що почав відчувати, – то було щастя.

Ми вийшли на вулицю, і шквал нових запахів увірвався в мої ніздрі, і я ледь чутно заскавулів. Окрім страшенного смороду паленого сміття, окрім вихлопних газів і бензину, там були десяти тисяч інших запахів – запахи посліду незнаних мені тварин і птахів, невідомих мені рослин, запахи нечуваної їжі. Кров у моїх жилах забігала швидше, в грудях закалатало від почуттів, що переповнювали мене. Індія.

Я відчув, як щось вологе накопичується у мене в носі. Мабуть, це була та волога, якою плакали люди і якою тепер плакав і я. Край неба, коли ми вийшли з аеропорту, зарожевів, і я, вже не стримуючи себе, став гавкати – на людей, на машини, на хмари і небо. Світ переповнював мене, але з горлянки видобувалося лише сухе хрипіння.

Пам’ятаю довгу дорогу. Знову люди, знову автобуси. Знову тулюся до ніг Чарлі. Але тепер уже – все по-іншому. Тепер – світло. Тепер – свобода. Я бачу смаглявих жінок, загорнутих у зелені, малинові, блакитні шматки тканини, у золотих прикрасах, з червоними цятками між бровами, і все це якось відгукується в моєму нутрі, наче я повертаюся додому, наче з мене – після тисячі років – спадає пелена забуття. Я вчуваюся в цю нову землю, в нове небо над головою, і мені здається, що то – інше небо. І що небесні птахи літають у повітрі, і що все тут дихає чимось особливим, для чого в мене ніколи не вистачало слів, але на що я завжди повертав свій нюх. Це був він – запах повернення. Запах рідного дому, кубла, у якому ти завжди був і будеш.

Звідки ці дивні думки зайшли до моєї голови? Я й сам не розумів, та наче важке рядно спало з мого розуму, і мені одразу стало в усьому легше. Я зрозумів просту річ – я є. Я реальний. Я існую.

Надихнутий цим новим усвідомленням, я вивчав